Прелюдія голодомору: або як знищували куркуля

В житті  кожного народу приходилося нераз  переживати  важкі часи породжені  війнами, хворобами, природніми  лихами, внутрішніми чварами які призводили до великих політичних, економічними, соціальних потрясінь. Не минула така доля й Україну. Так, тридцяті роки в історії України ознаменовані досить драматичними подіями. На них  припадає пік репресивних заходів радянської влади, загибель

мільйонів ні в  чому невинних людей. Загинули вони  не на фронтах війни, а в таборах смерті, на засланні і навіть у своїх домівках голодною смертю. Це був геноцид, який проводився органами влади проти власного народу  на класовій ідеологічній основі. Класова боротьба велася проти так званих буржуазних і напівбуржуазних елементів. дрібних товаровиробників, куди зараховували й селян. Ідеологічна – проти всіх хто мислив не по-марксистськи, передусім проти тих хто перебував в інших партіях, крім більшовиків, проти духовенства, інтелігенції та ін. Це був час руйнації і осквернення храмів, час жорстокого  східного деспотизму  – це був конвеєр смерті.

Почалося з того, що наприкінці 20 років минулого століття  влада відчула свою готовність посилити курс на побудову  комуністичного суспільства за принципом від кожного  по можливостях, кожному  по потребі. При цьому   було враховано зауваження Леніна про «економічну неможливість» політики воєнного комунізму в мирних умовах, але цілком своєрідно: у суспільстві штучно створювалася обстановка наближена до громадянської війни. Зовсім не випадково  в 1928 році з’явилися й почали посилено використовуватися два жупели – «шкідник» та «куркуль». Стара як світ практика «розділяй і владарюй» підносилась на рівень державної політики. Інтелігенція («буржуазні спеціалісти») протиставляються народним масам, робітничий клас – селян- ству, заможні верстви на селі – незаможним, партія – органам безпеки, старі ленінські кадри – новому партійному поповненню. Була задіяна блокадна психологія «соціалізм в одній країні».                                     Про загрозу куркуля для соціального будівництва спочатку згадувалося тільки а пропагандистських виступах деяких опозиціонерів  У державних нормативних актах середини 20-х років такої тези не існувало, поки  у 1927 році  у кримінальні  кодекси  союзних республік були внесені жорсткі антиспекуляційні статті, тобто заборонялося перепродувати хліб.  Саме у цей час почали відчуватися утруднення в хлібозаготівлях, викликаних надто інтенсивним розгортанням капітального будівництва промисловості.

З самого початку стало зрозумілим, що розвиток куркульських  господарств має лише тимчасовий характер а тому загальна лінія більшовиків була спрямована на те, щоб  залежності від історичної ситуації можна застосовуати  два шляхи ліквідації куркульства – економічну  і насильницьку експропріацію.  Політика обмеження й витіснення капіталістичних елементів у 1928-1929 роках внесла істотні зміни в соціальний уклад селянства. У 1927 році статистичне обстеження засвідчило, що із 5114,7 тис. селянських господарств до дрібнокапіталістичних, тобто куркульських, можна було віднести за сукупністю соціально-економічних ознак 204,5, тобто менше 4%.

Багато селян, з бідняцького прошарку,   якому було не до снаги вести індивідуальне господарство, були згодні вступати в  новостворені колгоспи.      Однак політика суцільної колективізації не могла обійтися без «куркуля», а тому така соціальна динаміка не розголошувалася. Навпаки цей прошарок штучно поширювався за рахунок селян, які застосовували  найману людську працю в минулому, або перебував колись у петлюрівських чи білогвардійських та інших антирадянських партизанських загонах та й самих червоноармійців, які боролися за встановлення радянської влади  а згодом,  ставши одноосібниками, за майновим станом стали занадто заможними.                        Інакше кажучи, на селі відроджувалося властиве громадянській війні протистояння соціальних сил. Куркулів нарікала на знищення сама логіка колективізації. Перефразовуючи Вольтера, можна сказати: якби не існувало куркуля, його слід було б вигадати, якщо експлуататорських елементів не вистачало. Адже в кожному селі  були більш і менш заможні люди.                                                                                               За соціальною ознакою власники  одноосібних господарств умовно почали ділити на такі категорії: бідняцькі, які не обробляли  отримані під час непу земельні наділи, і зосереджували свою діяльність  на присадибних ділянках, або наймитували;  середняцькі – вели своє господарство в межах земель одержаних підчас реформи, одноосібно без залучення наймитів;                          куркульські – які розширювали свої господарства за рахунок оренди землі і використовували найману працю.                                                                                                       .              На передодні колективізації середняцькі і бідняцькі господарства мали у своєму розпорядженні  74% товарного хліба, куркульські – 20,  а радгоспи і колгоспи – 6%..                                З 1928 року аграрна політика змінюється. Посилюється усуспільнений сектор  у сільському господарстві. Так, в Україні після постанови (1928 рік) пленум ЦК ВКП(б) про організацію нових (зернових) радгоспів почали    організовуватися   зернові радянські господарства. Восени їх площа становила 187 тис. гектарів. Крім того і 1928-2029 роки певні земельні ділянки були відчужені у селян для потреб промисловості, міської забудови, залізниці.                                                                                                                       На 1 жовтня  1929 року 8,2 %  селянських земель належало колгоспам,                      91,8% перебувало в індивідуальному користуванні.                                                        Прелюдією до масового наступу на заможне селянство було проголо -шення грудневим (1927року) з’їздом ВКП(б) курсу на колективізацію сільського господарства.                                                           В 1926 -1927 році куркулі напередодні колективізації сконцентрували значні кошти і використовували їх для кредитування селянських господарств.                                                              З 1928  року за новою системою оподаткування практично звільнялися від оподаткування 35% всіх селянських господарств, а куркульські господарства почали оподатковувати не за нормами, спільними для всіх господарств, а в індивідуальному порядку, який називали «експертним», що дало змогу збільшити загальний розмір податку на 100%. Згодом на плечі куркулів було покладено  податок  «на культурні потреби села»                               Як видно, у податковому законодавстві  радянська влада провадила тверду класову політику . Вона звільняла від податку бідняцькі господарства, пільги надавалися тільки колективним господарствам і радгоспам, а основ- ний тягар лягав на куркульські господарства.                                                                                 Якщо до проведення колективізації держава тільки готувалася то процес індустріалізації набирав обертів. Фінансування державних програм здійсню- валося в основному за рахунок продажу зерна й горілки Постійно відчувався брак коштів на покриття фінансових витрат. Друкування грошей розкручувало спіраль інфляції. Ринок відреагував зростанням цін на промислові і продовольчі товари, а  закупівельні ціни на зерно залишалися на старому рівні. Слід відзначити що в 1928 оці у зв’язку з недородом в ряді регіонів країни валовий збір зерна в Україні  порівняно з минулим знизилася на 23,5% Селяни не хотіли виконувати завищені плани здачі зерна за низькими цінами, оскільки це призводило до банкрутства їхніх господарств. Громадська думка зводилась до того, що куркулі намагалися навмисно загострити продовольче становище, викликати кризу народного господарства, зірвати індустріалізацію країни , підкорити собі середняка, закабалити бідняка і  зрештою – підірвати союз робітничого класу й селянства .                                                       к повідомляли з Тульчинського району (Вінниччина) окружного комітету незаможних селян(комнезам) куркулі звертаючись до бідноти заявляли: «Нас жмуть то й  ми будемо з вас також багато брати за обробіток землі і за хліб, а коли у нас хліб заберуть, то навесні подохнете». Іще: «Коли на  нас                     покладають великий розмір єдиного сільгоспподатку, то необхідно дорожче продавати хліб» Все правильно. Але це була розмова з глухою системою, яка визначила своє завдання – знищити куркуля як клас.                                                                 .           Хліб  у селян  почали забирали силою, тобто старим перевіреним             методом   воєнного комунізму. З куркулів було терміново стягнуто сільгоспподаток, всі недоїмки, заборгованість за сільгоспкредит. За відмову здавати хліб застосовували 127 статтю Кримінального кодексу УРСР « За злісне підвищення цін на товари шляхом скуповування, приховування – позбавляти волі на строк до одного року з конфіскацією  всього або частини  майна. За ті самі дії при виявленні змови торговців – позбавлення волі на строк до чотирьох років з конфіскацією майна».                                Куркулів виганяли з машино-тракторних товариств,  кооперативів, ерестали видавати кредити на придбання сільгоспмашин і розвиток господарства, а водночас бідняцьким господарствам колгоспам і радгоспам була відкрита кредитна лінія.                                                                                                                              Для того щоб не допустити «проникнення» куркулів та інших небажаних державі людей в 1927 році 4,6% жителів села (а це були переважно куркулі) були позбавлені права голосу, тобто обирати і бути обраним.                   Опинившись в скрутному становищі  частина куркулів намагалася вступити в колгосп. Інколи вони самі організовували колгоспи й залучали до них бідняків і середняків які вміли працювати біля землі, а ледарів і п’яниць не брали. Такі об’єднання не вважалися колгоспами і ліквідовувалися  держав- ними органами.  Чимало  заможних господарств почали «саморозкуркулю- ватись» Продавали худобу, коней, сільськогосподарські знаряддя, розбирали хати на дрова і кудись  виїзжджали.                                                                                              .         У зведенні «Укрколгоспу» від  20 січня 1930 року писалося «що     спостеріга -ються спроби куркульства уникнути розкуркулювання: знищується, розпродується майно, реманент, куркульство переїжджає в інші райони, мають місце й інші форми самоліквідації».                                                                                                                            В 1929 році в багатьох куркульських господарствах  був недосів, а у  1930 році в районах суцільної колективізації куркульські господарства як сівачі випали повністю. Траплялося, що конфіскованого у куркулів майна не  вистачило, щоб покрити їхню багаторічну заборгованість державі.           Останню крапку стосовно куркулів поставив листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) і аналогічний пленум ЦК КП(б)У.  Політбюро  30 січня випустив  сумнозвісну постанову «Про заходи зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і боротьби з куркульством» яка на набула силу закону. Аналогічні документи були           прийняті і в Україні. Тобто, протягом кількох років величезні зусилля й засоби   держави спрямовувалися на економічне або адміністративне знищення мільйонів селянських господарств.                                                                                                                  Більшовики поділили куркулів на три категорії, яких до першої віднесли тих хто не сприймав радянську владу і найбільш активно чинив опір колекти- візації. Ці підлягали ізоляції через судові органи . Друга  – менш активна в антирадянському відношенні, але теж виступала проти колективізації – підлягала переселенню у віддалені райони за межі України. Найчисельнішою була третя  категорія – політично пасивна. Вона підлягала розкуркуленню і виселення за межі села в інші округи і райони. Сюди відносили  і середняків які використовували найману працю.                                                                                                   Масове розкуркулювання в Україні розпочалося в січні –лютому 1930 року і уже на кінець року було розкуркулено 61887 господарств. Відібрано 586 тис. гектарів землі а  конфісковано майно було передане в неподільні фонди колгоспів . Всього до кінця 1932 року було розкуркулено близько 200 тис. господарств На початку 30 років близько 850 тис. селян було вигнано з власних домівок, значну частину яких саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів за межі України  – на Північ, в Сибір, Казахстан, де їх скидали серед снігів, часто без їжі  і притулку.                                                                                                               Як  не намагалася офіційна пропаганда протягом майже шести десятиліть звинувачувати куркулів як ворогів народу, серед селян склалася тверда і непідвладна офіційній пропаганді думка, що в 20-30 роках було знищено найпрацьовитіших селян. Це була категорія людей, яких відібрала сама природа, і їх біда в тому,  що вони вміли працювати краще за інших.                                      Якщо взяти до уваги що так звані «історичні куркулі» були знищені ще на початку 20 років, коли частину їх земель було націоналізовано і передано біднішому прошарку селян, то за   майновий станом  вони майже не  відріз- нялися  від звичайних середняків, а деякі навіть перетворилися в бідняків.                                    Для того, позбутися куркульського тавра, заможні селяни почали спішно відмовлятися  від орендованої землі, розпродувати  робочу худобу, перестали наймати  робітників .                                     Процес «саморозкуркулення», який розпочався після запровадження надзвичайних заходів не  набув з початком  суцільної колективізації масового характеру . а водночас  – її  найпотворніших форм. Склалася ситуація, коли розкуркулювання провели, основну масу селян колективізували (хоча б на папері, за постановами  сільських сходів і за звітами ) а восени у переважній  більшості районів  знову господарювали не колгоспники а одноосібники . Отже проблема суцільної колективізації залишалася нерозв’язаною.                                          Новостворені колгоспи справляли гнітюче враження на селян. Особливо             загрозливе становище склалося  у тваринництві. Колгоспи, як утворення не були результатом поступового розвитку колективного руху, а тому часто не вистачало часу,  коштів і досвіду, щоб підготувати відповідні приміщення для великої рогатої худоби та коней, забезпечити їх кормам, організувати догляд.  Селяни бачили що громадське тваринництво ледь животіє, худоба гине. Праця в колгоспі була незвичною і малоперспективною, а віками нагромаджений віками досвід  господарювання здавався тепер непотрібним. Потом і кров’ю  нажите майно з усуспільненням втрачало цінність, бо майбутні заробітки колгоспника жодним чином не залежали від кількості переданих колгоспу засобів виробництва.   Усе це призвело до того, що випадки розтринькування майна перед вступом в колгосп став масовим.                                                                           Причиною занепаду продуктивних сил вважалася куркульська агітація, а   насправді суть  справи була у спотворених виробничих відносинах. По теорії колективізації, що об’єднання засобів виробництва за незмінного технічного рівня  сільського господарства дає перевагу колгоспам порівняно з одноосібниками. На практиці вийшло інакше . На відміну колгоспів 20-х років, які утворювалися на засадах добровільності й належали самим селянам, колгоспи 30-х виникли переважно  під тиском зверху.   На цьому  на процесі ліквідації заможного селянства, можна було б поставити крапку. Та ні! Партійне керівництво вирішило взятися уже за «куркульських недобитків», «куркульських прихвостнів», «підкуркульників» ітд.     Про те як розвивалися трагічні події  голодомору 1932-1033 років читайте в наступних випусках.

В.О.Цимбал, кандидат економічних наук, с. Морозівка