Стратегія декларацій.

18122012_01_058

 

Більше двадцяти років вітчизняний аграрний сектор розвивався, так би мовити, за інерцією.

Про стратегію ж на більш далеку перспективу навіть не йшлося. І от у жовтні цього року Кабінет Міністрів України таки ухвалив «Стратегію розвитку аграрного сектору економіки України на період до 2020 року». Про її недоліки та переваги, а також про особливості втілення в життя розмовляємо з Президентом Союзу сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів України Іваном Томичем.

— Іване Федоровичу, яке значення стратегії, ухваленої Кабміном 30 жовтня цього року? Які Ви бачите її переваги та недоліки?

— Стратегія розвитку аграрного сектору економіки України на період до 2020 року — це, безперечно, дуже важливий і довгожданий документ. Він визначає завдання АПК не на два-три, максимум п’ять років, як усі попередні програми, а на перспективу семи років. Основне завдання стратегії —підвищення конкурентоспроможності , створення умов ефективного розвитку вітчизняного аграрного сектору, зокрема забезпечення українського населення якісною та доступною сільськогосподарською продукцією, покращення рівня життя громадян , розвиток сільських територій , умов праці сільгоспвиробників, розвиток сільських територій. Проте все це — лише загальні фрази, якими оперують автори документа. На ділі ж, реальних і конкретних кроків досягнення поставлених цілей вони не пропонують. Таким чином стратегія розвитку більше схожа на декларацію. Простішими словами, це стратегія, у якій і стратегії як такої немає.

Ще один великий недолік цього документа полягає в тому, що його ухвалення відбулося без обговорення в суспільстві, адже він не пройшов належного обговорення в колі представників громадських організацій, науковців, практиків, не був ніде опублікований. За всю новітню історію України, наскільки я пам’ятаю, подібних прецедентів ще не було. До того ж такий механізм не  відповідає також і європейським нормам ухвалення такого рівня документів. Можливо, саме це — одна з причин низького рівня якості та ефективності даної стратегії.

І хоч до цього подібної стратегії в нас не було, влада час від часу приймала програми соціально-економічного розвитку українського села. Одна з таких програм, ухвалених у 2010 році, діє й досі і повинна завершитись у 2015-му. Скажу відверто, за своїм змістом вона набагато якісніша від стратегії розвитку, прийнятої Кабміном 30 жовтня цього року. Вона має досить конструктивний зміст і охоплює цілу низку проблем вітчизняного аграрного сектору. Проте ця програма, як і всі попередні, поки що  залишається нереалізованою навіть наполовину, і навряд чи до 2015 року щось зміниться.

Чому в Україні жодна з подібних програм не була до кінця реалізована?

— Одна з причин — відсутність щорічної бюджетної підтримки, та політичної волі в її реалізації. Те ж саме можна сказати й про всі інші програми, які ухвалювалися в той чи інший період історії незалежної України. Жодна з них не була реалізована повністю. І проблема не лише в грошах, а ще й у тому, що в діях влади немає наступності. Тому й виходить, що стають до державного керма одні, ухвалюють програми, беруться за їх виконання, а потім на їх зміну приходять інші і з гаслом «Ми зробимо краще за попередників» починають усе спочатку. Тому проблема не в тому, є в нас стратегія розвитку, чи немає. Головне питання — чи вистачить у нас ресурсів, сил, розуму в решті-решт, аби хоч щось змінити на краще.

Як може вплинути складна фінансова ситуація, що склалася в нашій державі, на реалізацію стратегії?

— Фінансування — це одне із найболючіших питань будь-якої сфери економіки нашої держави. В різні періоди історії незалежної України бюджетна підтримка сільського господарства здійснювалася по-різному. Найвищі показники державної підтримки аграрного сектору й українського села ми мали у 2004-2005 роках. Тоді рівень витрат на фінансування цієї сфери становив більше 10% від дохідної частини бюджету. Було також прийнято низку програм, що стосувалися прямої  підтримки на гектар , охорони земель тощо. На сьогодні, на жаль, усі ці програми  зупинені, а державної підтримки аграрного сектору  немає.

Для порівняння, у Європейському союзі 50% бюджету, направляється на підтримку сільського господарства. Італія, наприклад, яка не є найуспішнішою серед європейських країн, на підтримку села і сільгоспвиробництва виділяє 90% свого бюджету. У нас же на сьогодні аграрний сектор фактично не фінансується державою. Більше того, катастрофічно зростає рівень корупції у сфері бюджетного фінансування , немає відкритого доступу до  жодної державної програми. Вочевидь, і «Стратегія розвитку аграрного сектору економіки України на період до 2020 року» не уникне впливу корупційних схем. Єдиний вихід — докорінна зміна державної політики щодо фінансування всіх державних програм розвитку, в тому числі й даної стратегії.

— Хто матиме більше користі від реалізації стратегії: великі агрохолдинги чи все ж таки селяни?

— У стратегії йдеться про сприяння розвитку сільських територій та формування середнього класу на селі, проте, знову ж таки, яким чином цього буде досягнуто — невідомо. А це питання справді одне із найсерйозніших, адже за останні десять років ми спостерігаємо зростання земельних площ великих агрохолдингів майже удвічі в той час, коли обсяги земель, що використовуються дрібними та середніми фермерськими та одноосібними господарствами зменшуються. А разом з тим скорочується й кількість робочих місць та обсяги обігових коштів, що стає причиною безробіття та зубожіння українського села. Якщо на сьогодні в агрохолдингах на тисячу гектарів землі припадає в середньому 5-10 робочих місць, то у фермерських господарствах на такій же земельній площі мають змогу працювати в десять разів більше людей. І якщо цю проблему не вирішити негайно, накресливши відповідний план дій у програмі розвитку аграрного сектору, то про подальшу перспективу розвитку українського села можна взагалі забути. Адже ми втрачаєм найбільшу цінність людський капітал на селі.

Якою, на Вашу думку, повинна бути ця стратегія?

— Це повинен бути комплексний європейський підхід до реформування аграрного сектору. Стратегія повинна давати чітку відповідь на питання, як подолати тотальну бідність селян, які працюють на найкращих у світі чорноземах і забезпечити їм гідне життя, як створити нормальні умови праці дрібним та середнім сільгоспвиробникам. А почати треба із земельного питання. Як можна прогнозувати розвиток аграрного сектору на сім років вперед, якщо ми не знаємо, як врегулювати земельні проблеми, знайти загальносуспільний консенсус в завершенні земельної рефори ? По-перше, потрібно провести інвентаризацію земель, при чому зробити це в першу чергу на місцевому рівні,з участю громад , щоб можна було чітко бачити, хто і як використовує їх. По-друге, за допомогою нормативно-правових актів потрібно сформувати чіткі правила землекористування за європейським зразком. Лише за таких умов можна буде завершити цю довготривалу земельну реформу. І про це в першу чергу повинно йтися в стратегії.

Подбати також треба й про розвиток різних галузей сільського господарства, в тому числі й повністю або частково втрачених (як, наприклад, молочна , льонарство, цукровиробництво, картоплярство тощо). А із зернових та олійних на полях повинні вирощуватися не лише кукурудза, соняшник та пшениця, а й інші культури, адже українська земля має надзвичайно великий потенціал широког спектру сільськогосподарських культур. Для сприяння такого галузевого розвитку повинні створюватися сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, на яких у Європі фактично тримається аграрний сектор.

— Якою повинна бути бюджетна політика в аграрній сфері?

— Вектор бюджетної потрібно повернути в бік її децентралізації. Тобто основна частина бюджетних надходжень, в тому числі й зі сплати податків, повинна залишатися на рахунках місцевих громад і розпоряджатися ними також повинні вони самі. Людям не потрібні дрібні подачки. Їм потрібні робочі місця з прийнятними умовами та достойною оплатою. А для цього переробі підприємства повинні концентруватись не в містах, а більше в сільській місцевості, поряд із безпосереднім виробником продукції.

Вдосконалення потребує й податкова політика нашої держави. По-перше, потрібно, щоб дрібні товаровиробники сплачували єдиний земельний податок, який нараховувався б за кількістю використовуваних гектарів. Більші ж повинні залишатися на покращеному фіксованому податку, а господарства, які утримують більше 10 тис. га землі, повинні бути на загальні системі оподаткування . Усе це повинно бути прописано у стратегії.

— Що можна зробити для вдосконалення вже ухваленої стратегії?

— Механізмом реалізації стратегії повинна стати Державна програма розвитку, розроблена на її основі. Саме в цій програмі повинні бути прописані всі шляхи та способи виконання поставлених завдань. І тут ми маємо велику надію, що під час її створення буде враховано всі недоліки, які має стратегія, а також сподіваємося, що до її створення буде залучено громадськість, науковців та експертів. З цією метою Асоціація фермерів і приватних землевласників спільно із Союзом сільськогосподарських кооперативів (дві громадські організації, які представляють інтереси дрібних і середніх товаровиробників) уже ініціювали проведення круглого столу щодо створення відповідної програми розвитку. Лише за таких умов ми зможемо говорити про бодай якусь ефективність ухваленої стратегії. Необхідно усвідомити ,щоб подолати наслідки тривалого спаду та розвалу багатьох галузей АПК , деградації сільської місцевості можуть бути подолані лише шляхом системного здійснення великої сукупності політичних , інституційних , соціальних , економічних заходів зорієнтованих на ефективне досягнення чітко окресленої мети кінцевих результатів , які зрозуміє і підтримає суспільство та стане партнером влади в її реалізації .

Розмову вела Анжела Гаврилюк. Газета «Сільські Вісті»