Майбутнє села — за кооперацією

20

Цього року український кооперативний рух відзначає своє двадцятиріччя. Про проблеми та перспективи вітчизняної кооперації розмовляємо з головою Союзу сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів України Іваном Томичем.

— Іване Федоровичу, перш за все розкажіть, будь ласка, про роль кооперації в розвитку сільських територій. 

— Найперше завдання, яке ставить перед собою сільськогосподарська обслуговуюча кооперація (СОК) — подолання бідності серед сільського населення. У сучасному устрої вітчизняного сільськогосподарського виробництва, де домінують великі латифундії, які монополізували ринок, дрібних виробників кинуто напризволяще. Це в той час, коли від їх діяльності фактично залежить продовольча безпека та стабільність нашої держави, адже саме селяни виробляють близько 60% валової сільськогосподарської продукції. Збувати ж її вони вимушені за копійки.

Наприклад, за кілограм картоплі восени минулого року селяни-одноосібники отримували в межах 40-50 копійок, коли її собівартість удвічі-втричі вища. А середня вартість молока у 2012 році становила 1,85 грн. за літр, при тому, що рентабельним виробництво даного продукту стає за ціни, не менше трьох гривень за літр.

Лише об’єднавшись, селяни можуть реалізовувати свою продукцію за вигідною ціною, адже через кооператив вони мають змогу напряму, без посередників виходити на споживача. Крім того, у них з’являється можливість налагодити й первинну переробку продукції, створювати належні умови її зберігання тощо.

Кооперація також відкриває двері на зовнішні ринки, як це відбувається, приміром, у Канаді, де фермери-одноосібники експортують свою продукцію напряму через сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи. Саме тому подібні об’єднання селян — шлях до їх економічного самозахисту, подолання безробіття, бідності, від яких потерпає українське село. Альтернативи кооперативам я поки що не бачу.

— В якому стані перебуває український кооперативний рух сьогодні?

— На жаль, протягом 20 останніх він так і не набрав таких темпів розвитку, як, наприклад, у Румунії, Польщі, Чехії, країнах Прибалтики, не кажучи вже про Західну Європу.

Сьогодні в Україні діє понад 600 сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів. Найбільше їх на Вінниччині — понад 80. Найменше ж, як не дивно, на Київщині — всього 2. Така кількість СОКів (в середньому по 40 на область), надто мізерна для того, щоб говорити про якісь позитивні результати.

Торік на ІІІ всеукраїнських громадських слуханнях щодо розвитку обслуговуючої кооперації було схвалено програму її розвитку на 2013-20 роки, якою передбачено щороку створювати не менше 700-800 кооперативів. За таких умов уже в 2020 році в нас буде 5-5,5 тис. кооперативів, які охоплять більшість сільських територій. Але для того, щоб програма виконувалася, потрібна державна підтримка, відповідна законодавча база, яка нині потребує цілого ряду змін.

Першим кроком у цьому напрямку має стати внесення змін до Податкового кодексу України. Нині податок, що стягується з доходів фізичних осіб, у нашому ж випадку — селян, які ведуть господарську діяльність, але не входять до кооперативу, становить 15%. Коли ж селянин стає членом СОК, то він змушений додатково сплачувати ще й податок, що накладається на кооператив, як на юридичну особу. Наше завдання — зменшити його до мінімуму або ж ліквідувати зовсім.

Крім цього, потребують змін Господарський та Цивільний кодекси, закон «Про бухгалтерський облік та аудит», у яких необхідно врегулювати низку питань, пов’язаних із діяльністю СОК.

— Чи є вже якісь позитивні зрушення у формуванні законодавчої бази?

— У січні цього року Верховна Рада внесла зміни до закону «Про сільськогосподарську кооперацію», згідно з якими кооперативам було надано статус неприбуткових організацій. Відтепер це зазначається у свідоцтві, що надається СОКу після реєстрації. Проте поки що таке положення існує лише на папері. Застосувати ж його на практиці без внесення відповідних змін до Податкового кодексу неможливо, адже останній не було адаптовано до нової редакції закону «Про сільськогосподарську кооперацію». Через таке «недопрацювання» законодавців кооперативи все ще змушені сплачувати податок як комерційні організації, попри їх неприбутковий статус. 

Знаковим також є те, що, згідно з новою редакцією закону, продукція членів СОК вважається такою, що не належить кооперативу, тобто тепер юридично він не виступає посередником між виробником і споживачем продукції, тому й ПДВ, на етапі переходу продукції від виробника до СОК, відповідно, не вираховується. Це дає можливість без зайвих клопотів розмежовувати рух продукції особистих селянських і фермерських господарств всередині кооперативу, що значно полегшує його діяльність.

Також до позитивних змін можна віднести те, що у новоприйнятій редакції закону чітко прописується, що під час формування державного бюджету, уряд зобов’язаний передбачати кошти на підтримку СОК, відповідно до цільових програм. І це, як на мене, велике досягнення.

— Із цих 600 кооперативів, що функціонують в Україні, є такі, з яких можна було б брати приклад?

— Звичайно, є серед них успішні, які діють уже не один рік. Наприклад, кооператив «Західний» на Рівненщині, який був одним з перших, створених в Україні. На Тернопільщині це кооператив «Ратай», якому цьогоріч виповнюється 20 років, в Чернівецькій області — кооператив «Молочний край», членам якого вдалося збудувати власний молочний завод. І цей перелік ще можна продовжувати. Усі ці успішні кооперативи працюють у нашій державі вже більше 10 років. Вони і є прикладом того, що навіть у таких складних умовах, які склалися в нашій державі, можна працювати і досягати успіху.

— Як фінансується діяльність української кооперації? Чи є якась державна програма розвитку?

— Найвагоміша державна програма розвитку СОК була прийнята 2009 року. Саме тоді уряд уперше за всю історію діяльності кооперативів в Україні виділив 90 мільйонів гривень на їх розвиток. Діяти ця програма мала аж до 2015 року, проте вже у 2011-му чиновники припинили її функціонування. Звісно, відсутність державної підтримки у 2010-12 роках негативно відбилася на розвитку СОК. Щоправда, 2012-го уряд виділив 5 мільйонів гривень із центрального бюджету, з яких було використано менше половини. Але 5 мільйонів і 90 — це зовсім різні суми. Тож нині кооперативи фінансуються в основному з кишень їх членів.

— За які кошти кооперація функціонувала до 2009 року?

— Селяни самі ініціювали об’єднання, самі його й фінансували. Усе це відбувалося всупереч закону, тому що законодавче поле не давало можливості створювати кооперативи. Тому про підтримку держави не могло бути й мови. Розвитку майже не помічалося, та все одно це був рух вперед, хоч і повільний.

— Що ще, крім відсутності державної підтримки та недосконалої законодавчої бази, заважає розвитку СОК?

— Ще одна велика проблема — це відсутність якісних кадрів, адже кооперація — це дуже вузька сфера діяльності. В Україні є цілий ряд вищих і середніх навчальних закладів, які надають якісну аграрну освіту. Та робота в кооперації потребує особливих знань. За двадцять років існування нашої організації ми проводили багато курсів, круглих столів і семінарів на базі навчальних закладів. А цього року хочемо започаткувати Всеукраїнську школу кооперативного лідера. У нас є багато планів і намірів, та всі вони, на жаль впираються в найбільшу проблему — брак коштів. 

— Чи використовуєте ви закордонний досвід у розвитку кооперації?

— Ми активно працюємо із Канадою та Польщею, проте поки що, крім взаємного інформування, інших результатів така співпраця не приносить. Та ми й не тішимо себе ілюзіями, що нам хтось допоможе, адже в них і самих проблем вистачає. Тож доводиться радіти тому, що є.

— Які перспективи Ви бачите в розвитку вітчизняної кооперації? Чи має вона майбутнє?

— Єдине, що я можу сказати з упевненістю, — це те, що майбутнє українського села — за кооперацією. Та наш союз — це всього-на-всього громадська організація, яка працює за рахунок членських внесків. У нас немає можливості фінансово підтримувати селян. Все, що ми можемо, — це проводити просвітницьку роботу, консультувати селян з приводу організації чи юридичних питань, відстоювати їх права у владних кабінетах. Все інше впирається у підтримку держави. Якщо ж з її боку не буде ніяких дій, то про світле майбутнє українського села залишиться лише мріяти.

Анжела Гаврилюк, Сільські вісті