Село в Україні – більше ніж село

11102012_02_021

Відійшов у минуле 2012-й — Міжнародний рік кооперативів. В Укра­їні з ним пов’язувалися певні надії щодо становлення цього важли­вого сектору національної економіки. Чого ж вдалося досягти на­справді? Наш співрозмовник — Іван Федорович ТОМИЧ, президент Союзу сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів.

– Завершився 2012 рік, про­голошений ООН Міжнародним роком кооперативів. Чи по­сприяв він, на вашу думку, розвитку кооперативного руху в Україні?

– Можна сказати, що Між­народний рік кооперативів дав певний поштовх відродженню сільськогосподарської кооперації в нашій країні. Зокрема задекларо­вана тверда позиція чинного тоді уряду щодо життєвої необхідності розвитку всіх видів кооперації на селі. Сподіваюся, що її, цю позицію, підтримуватиме і новий уряд. Прийнято нарешті певні зміни до Закону України «Про сільсько­господарську кооперацію», яких ми добивалися протягом бага­тьох років.

Та кількість обслуговуючих кооперативів в Україні лишається мізерною, а членство в них та по­слуги, що надаються, не впли­вають суттєво на формуван­ня цін на сільськогосподарську продукцію, що виробляється. Соціально-економічна ситуація на селі загострюється, особли­во ж через монополізацію збу­ту продовольчих товарів, про що свідчать закупівельні ціни на молоко, м’ясо, картоплю, іншу городину, де витрати на вироб­ництво дрібних господарів не покривають отримані доходи. Це один бік проблеми, але є й інший: роздрібні ціни на харчові продукти у нашій країні практич­но зрівнялися з європейськими, за у кілька разів нижчих доходів, зарплат, пенсій.

У грудні минулого року відбулися, як відомо, всеукраїнські громадські слухання, присвячені завершенню Міжнародного року кооперативів, у роботі яких взяли участь кооператори, фермери, представники аграрної науки, освіти, депутатського корпусу, громадських та міжнародних організацій. Проаналізувавши розвиток різних видів кооперації загалом у новітній історії України, учасники слухань дійшли вис­новку, що гальмують процеси кооперування аж надто багато чинників: нерозуміння владою та, на жаль, і багатьма громадя­нами ролі та значення кооперації у сучасному виробництві та соціумі, безсистемність та непослідовність дій окремих урядів, котрі все ж таки намага­лися дати їй поштовх, відсутність синхронного підходу виконавчої та законодавчої влади до розв’язання найболючіших проб­лем, спонтанність, незваженість прийняття окремих рішень, низь­кий рівень фінансового та кадро­вого забезпечення навіть прийня­тих програм.

А відтак ми маємо в селі те, що маємо. Зазначу та­кож, що учасники слухань, а це, без перебільшень, ду­же компетентні, знані та шановані люди, однозначно заявили, що без комплексної довготривалої програми роз­витку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів не­можливо сформувати ефективне економічне й дієве економічне середовище,котре сприятиме масовому розвитку кооперативів в Україні, подоланню бідності в суспільстві, загалом збереженню українського села та формуван­ню нової якості європейського устрою у сільській окрузі.

– Ви ж, напевно, знаєте, що у певних колах все ще не по­долано скептицизму в оцінці перспектив українського се­ла. Мовляв, навіщо нам се­ло, он в Європі у сільській місцевості проживає три-п’ять відсотків населення, а продуктів виробляється стільки, що вистачає і для внутрішнього споживання, і на експорт. Отож як воно йде, так хай і йде…

– У багатьох європейських країнах саме кооперація, яка розвивається у сільській окрузі, є основним виробником сільськогосподарської продукції і для внутрішнього споживання, і на справді масовий експорт. Але, враховуючи наші реалії, це ще да­леко не все…

Кажуть, що в Росії поет — більше, ніж просто поет. Ма­буть, так і в Україні. Та, можливо, у нас село — більше ніж просто село. В українському селі гро­мада — соціум, за новочасним терміном, організовує своє бут­тя, забезпечує життєдіяльність, примножує виробничі, духовні, культурно-побутові надбання, створює передумови для їх збе­реження та подальшого розвит­ку. Якщо ми вже вдаємося до теоретичних узагальнень, а на наших слуханнях без них немож­ливо було обійтись, то доцільно не припустити, а визнати, що на кожній сільській території чи в окрузі формується своєрідний соціальний тандем «селянство — село». Він являє собою настільки йерозривну цілісність, що у ній закладено дух і можливості ви­яву щонайменше двох неперевершених за значенням багатств і цінностей України. З одного боку — збереження історичної пам’яті про походження України та наци, м духовних та культур­них надбань. Бо і наша країна, і уособлена нею українська нація постала з села, і кожне наступ­не в їх історії є, очевидно, не що інше, як своєрідний відгомін і прояв усього того, що з певною умовністю можна розглядати як соціально-історичний генофонд нашої нації та країни.

– Іншими словами, аби Україна була українською, потрібне живе село!

– З цього приводу можуть бу­ти й інші міркування. Але пере­йдемо до іншої теми — до су­то економічної, практичної ролі кооперації у сучасному світі. Тут цифри говорять самі за себе. Країни — члени Євросоюзу, до яко­го ми так хочемо вступити, через сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи реалізовують 70% виробленої продукції, США та Ка­нада — 60%. А в Японії та Китаї — 70—80%. Скажімо, у Канаді три величезні обслуговуючі коопера­тиви об’єднують близько 100 тисяч фермерів. Ці кооперативні громади мають 800 елеваторів, 200 млинів, три портові інфраструктури, обладнані елеваторами, свій флот. І для мене це не тільки цифри: я бував за океаном і бачив, як пра­цюють тамтешні кооперативи.

У такий спосіб розв’язано проб­лему збуту продукції, вирощеної фермерами, завдяки підтримці створених ними прозорої постачальницької, заготівельно-збутової інфраструктури на за­садах кооперації та її інтеграції з торгівлею, підприємствами харчової та переробної промисловості, споживчими то­вариствами.

Нарешті, маємо ще один ню­анс. У світі щороку проводять так званий «рейтинг щастя», тобто позиціонування країн за­лежно від відчуття їхніх громадян задоволеності своїм щоденним життям. Так-от, ядро переможців завжди складають країни, де розвинені всі види кооперації, наприклад, Данія, Швеція, Кана­да та інші. Мені здається, що це не випадково.

– Та повернімось в Україну.

– Гаразд… Україні сьогодні потрібен розвиток усіх видів кооперації, зокре­ма сільськогосподарської обслуговуючої. Нині діючі коо­перативи ні кількісно, ні за об­сягом та якістю послуг, що на­даються, не задовольняють зростаючих потреб виробників сільськогосподарської продукції та її споживачів. Адже понад 60% трудомісткої продукції повсяк­денного споживання (картоплі —  99, овочів — 88, фруктів — 87, молока — 82 та м’яса — 60%) виробляється в особистих се­лянських і фермерських госпо­дарствах та фізичними особа­ми, які не мають власних каналів реалізації своєї товарної ма­си, особливо ж у віддалених від приміської зони селах. Аж над­то багато цілком доброякісної продукції згодовується худобі або псується. І лише частина її потрапляє до кінцевих споживачів, але вже через посередників, чи продається селянами здебільшого на стихійних ринках.

Сьогодні супермаркет у райцентрі чи навіть великому селі — не рідкість. Цивілізована торгівля продовжуватиме роз­виватись. Та роз’єднані селя­ни відрізані від неї, бо не здатні самотужки сформувати товарні партії своєї продукції, вирішити питання логістики. Навіть у супер­маркетах великих міст часом про­дають гіршу за якістю єгипетську, турецьку чи польську картоплю, бо не можуть отримати великі товарні партії вітчизняної.

Маємо понад 41 тис. фер­мерських та майже 5 млн. осо­бистих селянських господарств. За їх активної та зацікавленої участі можна було б сформу­вати кооперативний сегмент аграрного ринку. Однак цього не сталося. Через причини, вже названі мною. Та через деякі інші. Ентузіазм щодо розвит­ку нової перспективної справи втримується й примножується завдяки особистій матеріальній зацікавленості від розвитку коо­перативного руху. На жаль, у нас все навпаки. Коли селя­нин вирощує бульбу й продає її на ринку чи на стихійному базарі, то для держави він про­сто не існує. Але коли селяни об’єднуються в кооператив, аби піднести продуктивність праці, поліпшити якість продукції, за­галом покращити свою долю, то з них починають стягувати немислимі податки.

Дуже болісно дається взнаки також брак кваліфікованих кадрів організаторів кооперативного руху, недостатньої обізнаності селян у перевагах об’єднання зусиль на умовах кооперації і особливо належної державної підтримки.

А тим часом у цивілізованих країнах усе навпаки. Там коо­перативам надаються численні пільги, там держава матеріально допомагає становленню кооперативів, про що теж можна довго розповідати. Бо це вигідно всім, в тім числі й державі; і як висновок: особисті селянські та фермерські господарства в Україні не здатні самостійно пристосуватися до вимог СОТ та кон’юнктури аграрного рин­ку щодо виробництва високо­якісної сільськогосподарської продукції…

– Пригадую, в одному із виступів ви зазначили, щоу нашій країні 100 великих компаній фактично володіють половиною всієї орної землі. Решта — поки щоу фермерів, власників особис­тих селянських господарств, дрібних товаровиробників. Але економічна неспроможність дрібних господарств може швидко зламати хиткий ба­ланс.

– Так, це означає продовжен­ня деградації села, обезземе­лювання селян, обезлюднення величезних територій, виник­нення на території нашої країни багатьох демографічних прірв.

Розв’язання вказаних проблем можливе тільки за умови реальної державної підтримки розвитку сільськогосподарських обслуго­вуючих кооперативів як важливої соціально-економічної інституції підвищення ефективності сільськогосподарського ви­робництва, активного розвитку сільської місцевості та підвищення рівня і якості життя тамтешнього населення в цілому.

– Але в Україні, наскільки мені відомо, вже існує кооператив­ний сегмент аграрного ринку. Та й Союз сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, який ви очолюєте, став до­сить впливовою громадською організацією.

– Та частка кооперативів в аграрному секторі абсолютно недостатня, аби змінити в цілому становище на краще. Маємо офіційну статистику Міністерства аграрної політики та продоволь­ства, згідно з якою на осінь 2012 року в Україні налічувалося 774 кооперативи. Лідерами розвитку кооперативного руху в аграрному секторі є Житомирська, Вінницька, Івано-Франківська області та Ав­тономна Республіка Крим. Але всього учасників кооперативів — до 20 тис. осіб, а пораються вони на 19,1 тис. га землі…

Втім, можливо, вказана підсумкова цифра є навіть де­що перебільшеною. Та й да­леко не всі кооперативи, про існування яких заявлено, реаль­но та ефективно працюють. Але ми маємо кооперативи-довгожителі, які успішно справляються зі своїми завданнями протягом багатьох років. Скажімо, коопе­ративи «Ратай» уТернопільській та «Західний» у Рівненській об­ластях. У Вінницькій області пев­них успіхів досягли молочарські кооперативи; у Херсонській — розвиваються кооперативи із вирощування овочів. Виникають кооперативи із заготівлі худоби, і там, де вони реально працюють, вже немає перекупників. Іншими Словами, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи в Україні пройшли випробування часом і за сприятливого подат­кового поля, підтримки держа­ви розвиток цього руху значно прискорився б.

– Але ж ми маємо звичні українські реалії: всі — за, але ніхто нічого не хоче робити…

– Ми розробили дуже серйоз­ний документ — «Програму роз­витку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів на 2013—2200 роки», який і було схвалено на останніх громадсь­ких слуханнях. Програму внесено на розгляд керівникам держави, а відтак ми будемо добиватися, спираючись на підтримку різних партій, народних депутатів, організацій аграріїв, всієї громадськості країни, втілення її у життя. Метою програми є удо­сконалення правових, соціально- економічних та організаційних умов для повсюдного створення сільськогосподарських обслугову­ючих кооперативів, формування їх інфраструктури, зняття перешкод на шляху до організованого аграр­ного ринку особистим селянським, фермерським господарствам та фізичним особам — товаровироб­никам, підвищення рівня добро­буту і зайнятості сільського на­селення, збереження сільської поселенської мережі.

У програмі чітко окресле­но основні напрями розвит­ку сільськогосподарської обслуговуючої кооперації, з яких украй позитивну роль відіграло б реальне початкове просування принаймні за трьома. По-перше, вдосконалення законодавчої бази із внесенням необхідних змін до відповідних законодав­чих актів. По-друге, прийняття державної програми розвитку сільськогосподарських обслуго­вуючих кооперативів. По-третє, фінансове забезпечення цієї справи завдяки щорічному пе­редбаченню в бюджеті України не менше 1% від дохідної части­ни в поєднанні із підтримкою з обласних та місцевих бюджетів. Дуже важливі й інші напрями, але їх би довелося перераховувати надто довго.

– А яких конкретних результатів можна досягти від виконання цієї програми?

– Її виконання розраховане на два етапи — 2013—2016 та 2017—2020 роки. На першому передбачено створення не мен­ше 4000 сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів та 1 млн. робочих місць у сільській місцевості. Через кооперати­ви має реалізуватись не менше 10% молочної продукції, 25% картоплі та овочів, 20% фруктів. Другий етап: створення 1000 но­вих кооперативів та подальший розвиток діючих. Передбачено також формування кооперативів першого та другого рівня, тобто районних та обласних. Величез­не значення матиме виникнення спеціалізованих національних кооперативів, у першу чергу мо­лочних, овочевих, фруктових, зер­нових, їх активний вихід на зовнішні ринки. Дедалі більша частка виробленої сільськогосподарської продукції, у деяких випадках понад 50%, має реалізуватися че­рез обслуговуючі кооперативи. Сфера кооперування може охо­пити 60% сільської території. А загалом за підсумками виконан­ня двох етапів передбачається створити 1,6 млн. робочих місць. Кількість населених пунктів, охоплених системами кооперації, зросте до 8 тис.

– Будемо сподіватися, що у такий спосіб вдасться значною мірою пом’якшити найгострішу проблему села — безробіття.

– Аграрний сектор перетво­рився сьогодні на найбільшого донора всіх рівнів бюджету. Із се­ла викачуються всі ресурси, в тім числі й фінансові. Тому нб тільки справедливо, а й доцільно вкласти у розвиток села хоч щось. У міру реалізації програми будуть залуча­тися також інші інвестиції, креди­ти, кошти, зароблені самими коо­перативами. У кінцевому підсумку держава отримає від збільшення продуктивності аграрного секто­ру незрівнянно більше.

І не забуваймо, що є таке гасло: «Буде село — буде й Україна».

 

Інтерв’ю вів Петро КОЛОМІЄЦЬ

Вісті Центральної Спілки Споживчих Товариств України

№4 (1077), 24 січня 2013 року