Аграрно-політичний дрейф

Попри те, що кожна генерація влади виносить гасла про відродження українського села, системна бюджетна підтримка дрібних сільгоспвиробників залишається маревом.

Усе частіше й частіше нав’язливо лізе в голову думка про те, що з часу Указу Президента Леоніда Кучми від 3 грудня 1999 року № 1529/99 “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» в українській аграрній полі­тиці жодних серйозних змін не відбулося – повний штиль.

Після показушної суєти з його реалізацією корабель аграрної полі­тики – обшарпаний, але все ще досить привабливий для охочих покермувати – ліг у дрейф в очікуванні, що крива кудись та виведе. Жену цю нав’язливу думку, бо інакше це означатиме, що за 13 років наших вічних аграрних –  і не тільки аграрних – реформ ми нічого так і не реформували.

Боrатир у цуцванry

Пам’ятаєте, як у казках нашого дитин­ства богатир, опинившись на роздоріжжі, поставав перед вибором: наліво підеш – ­коня втратиш, направо – себе забудеш, прямо підеш – смерть знайдеш. Богатирі аграрної політики останніх 10-12 років перебувають саме в такій ситуації. Ситуа­ції без виграшів: незалежно від того, яким буде їхній наступний крок, програш для них неминучий. І що характерно, богати­рі від політики змінюються, змінюється колір їхніх обладунків, інколи вони нама­гаються знайти іншу дорогу, та все одно приходять до того самого каменя. І  напис на камені той самий.

У шахах це називають цуцвангом. Як так сталося і чи є вихід із ситуації?

Глухий кут «земельноrо питання»

Перше, що згадується, – Земельний кодекс України. Землю – ефективному впаснику! Богатирі новітньої доби – фер­мери! А далі стало незрозуміло, що фер­мерам з оцим щастям робити.

Буквально через кілька років науковці і практики майже в один голос почали говорити про те, шо прийнятий 25 жовтня 2001 року Земельний кодекс не створив належної юридичної основи для завер­шення реформування земельних відносин. І справді, про яке завершення йдеться, коли власники не можуть розпоряджа­тися своєю власністю в правовому полі. З іншого боку, влада ніяк не спроможеться майже за 11 років від прийняття Земель­ного кодексу створити зрозумілу і й про­зору систему гарантій прав на землю.

А може, це комусь невигідно? Адже латифундизація України проходить наба­гато швидше, ніж колись у Латинській Америці. А сімейне фермерство – основа сільського yклaдy чи не більшості країн –  практично не розвивається.

Щойно попітичні богатирі виграють чергові вибори, вони заявляють про готовність вирішити земельне питання. Попередній президент України 2007 року говорив, шо з 2008 року в Україні має від­критися ринок землі, а того ж таки 2007 року має бути забезпечена його правова база. Теперішній президент ще рік тому закликав політиків: «Земельна реформа триває вже понад 20 років, сьогодні, зре­штою, потрібно набратися політичної

мужності і відповідапьності і довести її до завершення». Однак надто чомусь несмі­ливими виявилися богатирі з парламенту: закон про ринок земель не прийнято. Дивно, адже у інших випадках, голоси знаходяться…

Голоси! Все правильно, голоси вибор­ців… Оцьому постійному подовженню мораторію, здається, немає кінця: життя політичної еліти в режимі «від виборів до виборів», відсутність бачення розвитку земельних відносин, імітація бурхливої діяльності та прикриття нею справжніх цілей приходу до влади – це дозволяє елі­ті, говорячи її мовою, навіть «протиснути, проштовхнути» низку законів, зокрема про ринок земель.

А тут знову вибори… Як показує практи­ка, напередодні виборів прийняття закону про ринок – фантастика. Зазвичай депу­тати напередодні виборів продовжували дію отого самого мораторію, оскільки до цього часу в черговий раз не могли народити отого самого закону про ринок земель. Тому річної давності обіцянка пре­зидента держави про те, що до кінця 2012 року в нашій країні повинен запрацювати повноцінний ринок землі, залишиться тільки обіцянкою. До такої ситуації вже всі пристосувалися і змінювати нічого не хочуть. Навіть фермери, на яких протягом 20 років українські ліберали покладали такі великі надії.

Втім, може якісь інші ключові зміни відбулися в нашому АПК? Спробуємо пошукати.

Фермери та мрія міністра

2005 року міністр аграрної політики Олександр Баранівський розповідав, що з Данії повернулися його заступники, які привезли домовленості про будівництво 25 ферм, кожна потужністю 100 тисяч тонн свинини на рік, на якій працюва­тимуть 3-5 осіб, і що треба створити по одній фермі в області, а наступного року ще по одній фермі в районі. Уявляєте, 2,5 млн тонн лише на 25 фермах.

Добре, що фантазії міністра не перетворилися на реальність: що б ми тоді робили із Чорнобилем-2 – «засвиняченою» країною. Але мова про інше, і не менш важливе: а шо робити людям у селі, коли на фермі працюватиме тільки 3-5 осіб? Адже в Україні в особистих селянських господарствах утримується близько 2/3 від загальної кількості свинопоголів’я. Минуло шість років з часу виходу указу від 3 грудня 1999 року, і вже забулося, шо Кабінет міністрів та органи влади на місцях мали здійснити організаційні заходи шодо nідтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян та селянських (фермерських) господарств.

Науковець Володимир Цимбал характеризує ситуацію так: «в останнє десятиліття держава взяла курс на розвиток великих аграрних формувань, шо унеможливлює виникнення нових талановитих господарів на селі. Цілком свідомо звужується фінансова допомога фермерству, згортається робота Українського державного фонду підтримки фермерських господарств. Саме тому їхня кількість протягом останніх десяти років зупинилася на рівні 40-42 тисяч, тоді як, наприклад, у Литві за цей період СФГ побільшало в чотири рази, сягнувши 2010 року 110,4 тисяч».

А може, людям, які виловили свої первинні капітали у ріках «перебудови» чи «буремних дев’яностих», чий життєвий досвід грунтується на праві сильного та жорсткій ієрархії, потрібен натовп, як писав Тарас Шевченко, «малих отих рабів німих», а не самодостатній господар? Чи, може, це збіг обставин? Але загляньмо на сайт Українського державного фонду підтримки фермерських господарств: найсвіжіша інформація датується 2007 роком. А ще загляньмо у Закон “Про Державний бюджет Укра­їни на 2012 рік: надання кредитів фермерським господарствам планується виключно за рахунок повернення кредитів, наданих з Державного бюджету України фермерським господарствам.

Оце і все! Хоча в Законі «Про фермерське господарство» йдеть­ся про підтримку новостворених господарств, і про поворотну й неповоротну допомогу, і про допомогу фермерським госпо­дарствам з відокремленими фермерськими садибами, про роз­роблення проектів відведення земельних ділянок, підготовку, перепідготовку та підвишення кваліфікації, проведення наукових досліджень, страхування господарської діяльності…

Єдина надія фермерів – на підтримку з місцевих бюджетів.

Наприклад, на Рівненшині півмільйона гривень заплановано виділити з обласної казни для кредитування під 2% річних на термін до п’яти років фермерських господарств, шо відроджують овочівництво та розвивають тваринництво, а також для створення нових фермерських господарств.

Але навіть якшо кошти й виділяються, то їхній розмір, на думку експертів, не відповідає потребі фермерів: 2010 року коштами цієї підтримки скористалися 664 господарства, що становить лише 1,6% загальної їх кількості. Та ще й не кожен фермер, зазнача­ють експерти, може достукатися до Фонду. Як правило, таку підтримку отримують окремі господарства, що якимось чином можуть впливати на розподіл коштів.

Нещодавно міністр аграрної політики ствердно відповів на запитання про те, чи ризикнув би він сьогодні зайнятися фер­мерством «з нуля».  «Успішний український сучасний фермер – це людина, яка має землю, любить і поважає її, має широкий кругозір, займається самоосвітою і використовує новітні техно­логії, якісне насіння. Моє велике бажання, шоб український фермер не був похмурий, шоб він працював заради задоволення, а не бажання вижити» – сказав пан міністр. І з цим важко не погодитися, але, щоб досягти цього, треба змінювати аграрну політику.

Хто це буде робити? Нібито дивне запи­тання. Звичайно ж, Асоціація фермерів та приватних землевласників України. Однак організація переживає далеко не кращі часи: немає коштів у фермерському Фонді – фермери не платять внесків, як наслідок, апарат організації мінімальний, і про інформацйно-консультаційне забез­печення, активний лобізм інтересів не йдеться.

Та й відносини з міністерством далекі від ідеальних: звернення Асоціації про обрання її президента членом громадської ради при Мінагрополітики було вміло тор­педовано. Тож керівниками цього дорад­чого органу є представники виключно великого бізнесу. Не впевнений, що скоро стане реальністю мрія міністра.

Третій кооперативний. Четвертоrо не буде…

Кооперація в Україні кінця 19-го ­початку–  20-го столітrя була серьйозним сус­пільним явищем, знищеним радянською владою. Другий етап відродження коо­перації почався 1997 року із прийняттям закону України «Про сільськогосподарську кооперацію», але якось згас синхронно із згасанням отих самих реформ.

Початок нового – третього походу з відродження кооперації пов’язують із Державною цільовою програмою розви­тку українського села на період до 2015 року, а також із Державною цільовою економічною програмою підтримки роз­витку сільськогосподарських обслуговую­чих кооперативів на період до 2015 року. Останню 22 червня 2011 року уряд скоротив. Тоді виглядало так, що все закінчилося: агрохолдинги перемогли назавжди та всюди.

Та ось 18 листопада 2011 року Прези­дент України поставив завдання: «Поряд зі зміцненням фермерства та великотоварного приватного виробництва треба зробити все необхідне для розвитку нового кооперативного руху на селі. Він має стати важливим фундаментом структурної перебудови сільського господарства. Розвиток кооперації дозволить підвищити прибутковість виробництва, позбутися засилляпосередників, зміцнити бюджет та можливості кожної родини на селі».

В arpapному міністерстві закипіла бурхлива робота. Треба віддати належне невеликій команді фахівців Мінагрополі­тики – новонавернених кооперативних ентузіастів, а також зусиллям низки програм міжнародної технічної допомоги. Саме завдяки їхнім спільним діям розро­блено зміни до законів, підзаконних актів, що дозволяють, у разі їхнього схвалення, створити комфортніші умови для сільсько­господарських кооперативів.

Але поки що такого схвалення не ста­лося.

Поки що Мінагрополітики тільки «морально» підтримує сільськогосподар­ську обслуговуючу кооперацію. Напри­клад, пропагуючи ініціативу міністра «Рідне село». «Основним принципом іні­ціативи «Рідне село» є принцип сільсько­господарської кооперації. Кооперативний рух серед дрібних і середніх виробників є одним із дієвих європейських інструмен­тів сталого розвитку. Тому проект «Рідне село» передбачає перенесення фокусу дер­жавної підтримки на середнього товар­ного та дрібнотоварного виробника – на того, хто є основою продовольчої безпеки країни», – це сказано міністром у травні 2012 року. Зверніть увагу: міністр вважає, що не агрохолдинги, а фермери, дрібні виробники сільськогосподарської про­дукції є основою продовольчої безпеки країни! Міністр висловлює розуміння того, що дрібні господарства не спроможні кон­курувати з великотоварними за собівартіс­тю продукції та за засобами виробництва, тому держава підтримуватиме саме серед­ній клас на селі.

І далі: «Саме кооперативні угрупування дадуть можливість включити виробле­ну фермерськими і селянськими госпо­дарствами продукцію в маркетинговий ланцюг, підвищити додану вартість про­дукції, а також покращити якість і без­печність сільськогосподарської продукції», – зауважив міністр.

Так хочеться повірити, що третій коо­перативний похід буде успішним, бо четвертого просто не буде. У його успіх уже ніхто не повірить. Та й чи буде кому у селі слухати чиновників до цього часу: хто відійде у Царство Господа, хто поїде у далекі світи.

А поки що вищі чиновники уряду в силу власного історичного радянського та пострадянського досвіду – іншу причину знайти складно – частіше говорять про виробничі кооперативи, ніж про обслуго­вуючі. Це спричинипо появу вислову: «Аза­ров хоче загнати селян в «колгоспи». На жаль, після спілкування із чиновниками стає зрозуміло: більшість із них просто не розуміє суті, цінностей, принципів, меха­нізмів кооперації, що ставить під сумнів можливість швидкої реалізації завдання Президента України.

Незважаючи на те, що 2012 рік ООН проголосила Міжнародним роком кооперативів, про якісь кардинальні зміни у розвитку сільськогосподарської коопе­рації, зокрема обслуговуючої, говорити зарано. Вони тільки готуються.

Витрати на зміни

Карл Маркс зазначав, що теорія стає матеріальною силою, щойно вона оволодіває масами. Отже, влада проектуючи зміни, мусить чинити так, щоб вони були зро­зумілі для сільського населення, сприй­няті ним. На жаль, наша державна влада практично жодного разу не спромоглася спуститися із Олімпу і пояснити, що вона робить. Виняток – вибори, але то було не пояснення, а так, агітація. Народ-богатир стояв перед каменем і нікуди не йшов, бо на камені не було нічого написаного. Як правило, народ розвертався і йшов своєю дорогою, а богатирі від політики дивувалися, чому «не працюють» рефор­ми, придумані їхніми світлими головами. А народ просто про них нічого не знав. Хоча інструмент є: у Законі «Про сіль­ськогосподарську дорадчу діяльність» записано: «У державних цільових програ­мах, спрямованих на розвиток сільсько­го господарства та сільської місцевості, передбачається фінансування дорадчої діяльності в розмірі не менше 5% коштів, передбачених для цих програм». Однак з моменту прийняття Закону ця норма «не працює».

Закрадається думка: а може, богатирі­-політики і не хотіли, щоб народ щось зрозумів? Навіщо владі обізнані селяни? Навіщо витрачати кошти на «малих отих рабів німих»? Можливо, вони просто бояться змін? Тоді, як свідчить історія, зміни здійснює сам народ. І це далеко не завжди виглядає гламурно.

Чи бояться змін баrаті люди?

Одразу скажу: не всі. Принаймні так вони говорять самі. Олег Бахматюк, влас­ник компанії «Укрлендфармінг», статки якого у березні 2011 року американський журнал Forbes оцінив в 1 млрд доларів США, нещодавно висловився в одному інтерв’ю так: «Ми станемо багатими, якщо змінимо національні пріоритети». А далі бачення таких змін: «…індивіду­альні господарства … повинні існувати надалі. Тут важлива не так економічна, як соціальна складова, зокрема працевла­штування населення. Тому 90% коштів, що виділяються державою як аграрні дотації, повинні йти в цей сектор. І таким господарствам має належати 40-45% українських сільгоспземель. Ще 20-30% – це так званий середній клас, який буде забезпечувати внутрішню продовольчу безпеку України.

Формат обробітку землі – від 1 до 10 тис. га. Виробленого цією частиною аграріїв продовольства буде достатньо, щоб повністю забезпечити країну продуктами харчування. І десь 30% – це повинен бути великотоварний виробник, який фактично є золотим запасом держави.

Oтже, найбагатший аграрник країни вважає, що держава має змінити позицію щодо особистих селянських господарств, фермерів. І це повинно знайти відображення у програмах державної підтримки. Пан Бахматюк говорить, що «в парламент йти не збирається».

Чи є repoї?

У шахах нерідко трапляється й уявний цyгцвaнг, тобто позиція, результат якої не змінюється при уявному переході ходу до супротивника, але суб’єктивно відчувається вiдcyтнicть корисних ходів. Аграрна політика перебуває у такому стані, змінюються президенти, уряди, міністри, а корисних ходів нема. Корисних для сусrriльcтвa, для фермера, для селянина, а не окремої олігар­хічної групи. Чи не тому й бояться вони робити якісь нові ходи. Бояться погіршення іхньої позиції: не потрапити в черговий раз в парламент, позбутися чиновницької посади, втратити контроль над фінансовими потоками…

Не спромоглася держава за роки незалежності виробити власну аграрну політику, як і політику розвитку держави загалом. Хоча якісь рішення, які видають за аграрну політику, приймаються, наприклад, створюється система складських документів на зерно, але створення гарантійного фонду виконання зобов’язань за складськими документами на зерно чомусь стає проблемою, яку не можуть вирішити чиновники й політики майже десять років. Інший приклад, оптові ринки сільгосппродукції нібито й будуються, але про створення та підтримку функціонування системи інформаційного забезпечення цих ринків чому забули. А одне без другого не працює, бо система тоді не цілісна. Власне, у такому стані вона перестає бути системою: що є, що нема – все одно.

Хтось має розірвати це замкнуте коло. Цей богатир від полі­тики повинен не боятися піти прямо навіть ціною своєї подальшої політичної смерті. Як правило, у казках такі богатирі після такого вчинку залишаються жити. І їх називають героями. Чи є ще вони на Русі?

Криза як час для змін

Психологи твердять, що у віці 17-22 років людина переживає кризу пошуку свого місця у житті або кризу «пересадки коріння». Україна як держава зараз перебуває саме у такому віці. Ми пере­осмислюємо наш досвід і починаємо розуміти, що світ набагато складніший, ніж ми думали. У нас виникає незадовопеність собою, своїм становищем у світі, в тому числі  на внутрішньому та світових аграрних ринках.    

Як вийти з такої кризи?

Можна шукати покровителів. І ми це робимо, час від часу заграючи то зі Сходом, то із Заходом. Можна впepro винаходити власний велосипед, всупереч світовому досвіду. А можна шукати і знайти свою дорогу, мета якої – розвиток власних можливостей, суспільна злагода та партнерська співпраця з іншими країнами.

Десь у глибинах влади зріє розуміння того, що зміни необхідні. Що пора шукати свою власну дорогу.

 

Роман Корінець

Джерело: Тhe Ukrainian Farmer, серпень 2012 року